Про Самашедшого і самашедших

Я ще не дочитала твір до кінця, але мене вже тіпає. Постійно йдеться про те, яка наша Україна слабка, яка вона ніяка, і хто б її підняв з колін, і ой люди добрі, в якій країна ми живемо. Та почекайте! Кожен з нас це частина суспільства, частина України. Від кожного з нас, в більшій чи в меншій мірі залежить майбутнє. А ми постійно жаліємось на те, що наша країна йде донизу і тут вже ніяк не зарадиш. Я розумію,що від простого студента, хай він буде над талановитий, здібний і амбіційний, але від нього одного країна не зміниться. Я також розумію і те, що було вже стільки мітингів, стільки стояли під стінами Верховної  Ради, та і напряму говорили Президенту, і спеціальні заходи, акції - шмакції, повстання- нічортанеповстання. І половина книги про те, які ми бездарні і Україна разом з нами. Та ми це і без Костенко знаємо. Але ж книгу можуть видавати іншими мовами, всі знатимуть який ми нуль. Я знаю, що світ в курсі наших подій, але ж не у всіх, не в такій глибині. Мені соромно. І цю книгу пише не якийсь там Микола Нізвізденський, а гордість української літератури, наша Ліна Костенко. Їй повірять іноземці. Головний герой- ганчірка. Він нічорта не може сам, він навіть сім’ю врятувати не може. Та що там рятувати вже, не треба було доводити до такого стану. І ясне діло, що він нецікавий жінці. Кому буде цікавий слабак?» Мужчина повинен чутись переможцем, тоді він цікавий для жінки» а в нього  достобіса виразів, де він каже А що я можу зробити? А й справді. Купа думок типу Я хотів б вийти на мітинг, встати в ряди незадоволений і повсталих, зробити щось, але ой щось я перехотів і так користі з мене мало. І давай далі нити про Україну, яка біда, про дружину, яка його не хоче, і про сина , який скоро матюкатиметься.  Ну справді! Давайте всі так подумаймо. Згниє наша Україна, і сморід по всьому світу рознесеться. Хмельницький, Бандера, Великий, Коновалець, напевне, вже двісті раз в гробу перевернулись і закрили вуха і очі, аби не знати, що робиться і як ми занапастили, те, за що вони віддали літри крові. Не ті часи, я це також розумію. Лідер збірної зі спортивної гімнастики Микола Куксенков, син головного тренера збірної України, вирішив виступати за збірну Росії. Нормально, подумала я собі, нормально. Україна витратила гроші на його навчання, стипендії, поїздки, він вивчився, став лідером і в Росію. Нормально.  Бо бачте там стипендія 2000 доларів, а не 3000 гривень, там йому дадуть квартиру і отримуватиме гранд. Ну та а чом би й ні? Національна позиція? Не смішіть мене. Про це вже навіть не заїкаються.» Ти полізла до ворога, до вбивці свого народу, до ката в ліжко. Де твоя національна гордість? Де? Нема!» Слова Довженка популярні і на сьогодні, як би це плачевно не було. А от  колега Куксенкова, Олег Верняєв, сказав, що нейтрально ставиться до такого рішення, але виступатиме за Україну,що б там не було. Навіть багато моїх друзів кажуть « Та збийся ти, з України вже нічого путнього не буде.» І я вже направду втомилась казати Та ти вже дістав, ти українець чи НП, є якась віра в світле майбутнє, поважай своє. Дійсно втомилась. Вже кажи, що хочеш. І що Польща краща, і що Росія мудріша, і яка Україна легковажна. Ти не бери участь в повстаннях, але і не обпльовуй Україну. В мене є також друзі, які вселяють в мене якийсь вітер повстанського духу, вчителі, які кажуть привіт, українко моя, і я тішусь з того. Мало, але є. І взагалі, коли розмови доходять до України я або розкипаю до 180 градусів, або ще на початковій стадії покидаю розмову. Я не маю сили.
Ніхто навіть до половини не дочитав, хібащо Роман....