« Та та «Самопоміч» ні чорта не робить, той Садовий тоже, та то ніхто нічо не робить. Там сиротинці страждають, на Таджицькій повний завал, дітки не мають в що вдягатись і чим бавитись, а вони собі «развлікаються», тоже мені влада Львова. Там дітки плачуть, я собі хлопчика взяла під опіку, бо так вже жаль їх було, то хоть одного прихистила,а всі решта? Як їм бути? Ай…»- сказала жіночка коли я купляла у неї Львівську газету.
 І так як наша група займається інтернатами, то чом б нам не допомогти Сиротинцю № 1, що на Таджицькій? Я почала шукати в інтернеті якісь відомості про цей заклад, чи й справді там така біда як кажуть люди, і шукати якісь шляхи вирішення. Знайшла відео, яке знімав телеканал ЗІК про даний сиротинець, і справді в мене пробігли мурашки. В них у всьому недостача, все потрібно. Але цей відеоролик був за 2011 рік, ми щось на це не звернули увагу, ми думали, що вони і далі потребують допомоги. Я всіма шляхами засобів масової інформації почала збирати одяг, іграшки і все, що було. Долучились мої шкільні друзі, журналісти, географи і мої співорганізатори даного заходу. Моя мама вже сміялась, що в  мене в кімнаті могли б відкривати свій секонд-хенд. Але розвішавши оголошення по факультетах і пишучи в соціальних мережах про таку акцію, трохи людей таки зібралось. За що щира подяка. Спільними зусиллями ми все це дотащили до Таджицької, по дорозі купили фруктів, печива і цукерків, і  з цим всім пішли до дітей. Так як ми були трохи вже вимучені, бо було не 2 кульочки по 5 копійок того одягу, а таки нормальна купа, то ми надіялись від керівництва садочку теплого привіту, вже не кажучи про подяку. Але ми щось його не дочекались. Нам сказали приблизно таке : « О, ви прийшли. Ну добре, речі можна скласти он  туди, діти нагорі, куди хочете туди і йдіть, старша група там, молодша там. Бувайте здорові» Нехай буде. Ми пішли в старшу групу(приблизно 4-5 рочків) і вони всі як голуби до нас поприлітали, пообступали з всіх сторін і почали питатись, що в нас в кульках. Вихователі нас зустріли дуже гарно, спілкувались як з колегами. Діти чемно посідали за столики і кожен отримав солодощі, і вихователі сварили і нас, і їх, щоб вони всього не їли, а лишили на потім, але хто їх слухав. Одного хлопчика просила не їсти банан, бо він щойно пив молоко, і можуть бути неподалки, але коли та кудись пішла він відкусив половину, не зупинятись ж на півдорозі, правда?! І він вже з’їв весь банан. А на мене покричала, чого я не дослідкувала
. І діти дуже тішились нашому приходу. Потім ми поділились, і половина пішла до молодших діток, а половина лишилась з цими. То не діти, а чудо. Коли вони побачили в нас в руках печиво, побігли до столів, чемно сіли і чекали дійства. Один хлопчик по дорозі аж впав. Це були малютки  десь 3-х років. Ми роздали їм по цукерці, вафельці і печеньку. А коли один попросив два печенька(ну ж не можу я відмовити дитині) і я дала, то вже пішов шнурочок і всі казали:» То вже і мені два давай» Ну дійсно. Всі так чемно казали дякую і посміхались, ба навіть позували , коли їх фотографували, що ми дуже веселились з того. Потім всі хором побігли показувати свою ігрову кімнату. Що це була за кімната! Та щоб я так жила! Я ще не бачила стільки іграшок в одному приміщенні. Це були і джунглі свого роду, і країна принців і принцес, і Львівський автобусний завод, і каса чи то театрів, чи то кіно, і лікарні різних видів. Там були звірята і ляльки більші за них самих. І кожен навперебій показував щось своє, і розказував свою історію,і ти за всіма не встигаєш. А зі всіма хочеш поговорити, і,о, цей шум-гам. І кожен взявся опрацьовувати когось з нашої компанії. Я потрапила, де розказували про тваринок, Ані розповідали про те, як лікувати тваринок, Саша вчителем підпрацьовував, словом кого куди діти занесли. І трьом діткам залізло в голову зробити так, ніби я сплю, і закривали мені очі так, що й мертвий б проснувся. Одна дівчина так бавилась, що з розгону падала мені на живіт, і аж заходилася сміхом. Не весело мені було, зате діти веселились і дуже щасливі були, коли я їх лоскотала. Вони аж заходились, і я разом з ними. Вони наперебій показували все, що вони мають, а з одним хлопчиком в мене проблема виникла. Це ж маленькі діти, і я не маю ще досвіду як з ними спілкуватись, і не дуже розумію, хто що говорить. І він три рази повторив одне і те саме, і як я зрозуміла, то він хотів шоколадку, але вже не було, бо він свою вже вроді з’їв. А він показав щось рукою на двері, то я вийшла і на його парті була шоколадка, я йому принесла і він почав стрибати і казати «Тататотосояхтів.» Ну й славненько.А ще одна дівчинка сіла біля мене і казала «Обніми мене».
Та коли ми вже мали йти стався неприємний випадок. Ми прощались з дітками, і коли я підійшла до хлопчика з яким найбільше бавилась і сказала що йду, то він засміявся і сказав «Та нє ти шо», я сказала ще раз, то він посміявся і сказав «Я тобі зара шось покажу» і пішов за машинкою. А коли таки зрозумів, що я йду, то просто обернувся, сказав «Папа» і все. Він образився на мене.
Загалом я дуже тішусь з таких діток, вони такі енергійні і веселі, що з ними хочеться жити. І такі ангелята, що я просто не розумію, як їх лишили їхні батьки.
 І ще мене здивувало, що з нами була жіночка, яка вже має і своїх дітей, але всеодно їздила з нами, забавляла цих малюток і питалась, коли наступний виїзд.
Ми робимо добре діло, і я з того тішусь ;)