Інша просто перехрестилась і пішла далі

Вчора їхала маршруткою і побачила, що біля рейок, де їздить трамвай, лежить чоловік. Чи то пяний, чи то мертвий так зразу і не скажеш. Я ж пульс не пробувала. Але ж яка біда! Він ж лежить посеред вулиці, добре хоть не на рейках. А якщо він мертвий? Чому люди не допомагали йому? Біля нього навіть скупчення ніякого не було, ніби звичайне діло, завжди так роблю. Приліг собі. Але серйозно. Якщо він і справді був мертвий? От лежить труп собі, люди глянули, пішли далі.Білий день. О Боже…Я не виправдовую себе, я ж могла вийти і  допомогти йому якось… А ні, таки виправдовую! Чим б я допомогла? Піднести його і привести до тями? Ну та певно, він важчий за мене втричі. А якщо він пяний він б ще мене вирубав, що потривожила його сон. А якщо мертвий, то я б вже сама не підвелась. А людей навколо було море,старші чоловіки дали б з ним більше ради, аніж я, а я запізнювалась на виступ колег в честь вшанування померлим від Голодомору. Дожились.
 Стояла на зупинці і йшов чоловік. П’яний настільки, що куди вітер дмухне, туди він і піде. Він хотів спертись на щось і коли промахнувся, то гепнувся просто головою на землю. Зубами об асфальт. Якась жінка в спину крикнула» Худоба, не треба було так нажиратись», інша просто перехрестилась і пішла далі. Чоловік підняв його, спер на дерево, і той собі стояв. Він навіть не міг пояснити , що хоче сісти на лавку, показував на пальцях.
 Їдучи в маршрутці, я почула неприємний нудотний запах. Відчула це не тільки я, а й всі пасажири. Джерелом був старший чоловік, який лежав на двох кріслах і спав. Не бомж, порівняно досить непогано вдягнений, його штани були мокрі. Він обпісявся. Старший чоловік років 50.

Сильна половина людства.

Аву вона(він) Вконтакті поставила(-в)" Память 1932-33 років". Молодець. Зробила(-в), все, що могла(міг).

Я настільки горда за свій Львів, що це неможливо передати словами. Добра половина Львова зібралась сьогодні, 24 листопада, перед памятником Шевченку, щоб пом'янути тих, хто загинув від Голодомору. Багато старших людей, багато вже не те, що старших, а таки дуже старих, багато молоді. Були матері з дітками, старші бабусі з паличками, і їхні чоловіки їх притримували. Ми послухати промову священника, вшанували померлих хвилиною мовчання і почали ставити лампадки. І от тут, коли заграла пісня Оксани Білозір" Свіча" і старенька бабця  попросила свого чоловіка притримати її, щоб та поставила лампадку, бо їй важко ,от тут я пустила сльозу. Добротну таку сльозу. Чому стара бабця може прийти на вшанування, а ти молода( -ий) не можеш? В чому затримка? Аву вона(він) Вконтакті поставила(-в)" Память 1932-33 років". Молодець. Зробила(-в), все, що могла(міг). Я розумію, якщо там щось сталось серйозне, а просто так, то вибачте. Старенькі бабусі, серед яких, можливо, були їхні друзі, тепер вони ставлять просто лампадку за 5 гривень. Лампадками був викладений великих хрест і написано 32-33 і ПАМ'ЯТАЄМО. І весь памятник був заставлений лампадками з усіх боків.
 О 18:00 був марш від памятника Бандері до Шевченка, за ініціативи АнУ Опір. Тут вже була лише молодь. З всіх боків нас обступили міліціонери і була супроводжуюча машина. Ми йшли великим поважним маршем. Йшли мовчки і в руках тримали лампадки. Тішило те, що на підвіконнях у багатьох львів'ян стояли свічки. Біля Органного залу весь рух зупинився, співорганізаторка сказала кілька слів про Голодомор і наших кривдників, ми прокричали Кривдникам українсього народу тричі СМЕРТЬ СМЕРТЬ СМЕРТЬ( що мені не дуже сподобалось, навіщо кричати на пів- Львова такі страшні слова? місто ж не почуло всього речення, а донеслось лише Смерть смерть смерть) і ми пішли далі. Біля памятника Шевченку ми знову вшанували померлих хвилиною мовчання, і ні в першому випадку, ні в другому це не була хвилина, від сили 20 секунд, і співорганізатор сказав мудрі речі. Не так як завжди, що ми отакі от нещасні були,нас кривдили, ми скривджені, а москалі і Сталін разом з ними сатаністи., яких ледве земля тримала. Це все правда, але це ми чули сто раз, і все це знаємо. Він сказав, що в деякій степені ми самі винні, в тому що сталось. Ми не могли об'єднатись і протидіяти, ми слабкі. Які були нещасні, такими і залишились. І тому давайте будемо разом, бо разом ми сила. І він це настільки переконливо говорив, що дехто таки повірив. А хлопцю не більше 20років, якщо не менше. Є свідома молодь. Ми поставили лампадки. І порозходились.

Про Самашедшого і самашедших

Я ще не дочитала твір до кінця, але мене вже тіпає. Постійно йдеться про те, яка наша Україна слабка, яка вона ніяка, і хто б її підняв з колін, і ой люди добрі, в якій країна ми живемо. Та почекайте! Кожен з нас це частина суспільства, частина України. Від кожного з нас, в більшій чи в меншій мірі залежить майбутнє. А ми постійно жаліємось на те, що наша країна йде донизу і тут вже ніяк не зарадиш. Я розумію,що від простого студента, хай він буде над талановитий, здібний і амбіційний, але від нього одного країна не зміниться. Я також розумію і те, що було вже стільки мітингів, стільки стояли під стінами Верховної  Ради, та і напряму говорили Президенту, і спеціальні заходи, акції - шмакції, повстання- нічортанеповстання. І половина книги про те, які ми бездарні і Україна разом з нами. Та ми це і без Костенко знаємо. Але ж книгу можуть видавати іншими мовами, всі знатимуть який ми нуль. Я знаю, що світ в курсі наших подій, але ж не у всіх, не в такій глибині. Мені соромно. І цю книгу пише не якийсь там Микола Нізвізденський, а гордість української літератури, наша Ліна Костенко. Їй повірять іноземці. Головний герой- ганчірка. Він нічорта не може сам, він навіть сім’ю врятувати не може. Та що там рятувати вже, не треба було доводити до такого стану. І ясне діло, що він нецікавий жінці. Кому буде цікавий слабак?» Мужчина повинен чутись переможцем, тоді він цікавий для жінки» а в нього  достобіса виразів, де він каже А що я можу зробити? А й справді. Купа думок типу Я хотів б вийти на мітинг, встати в ряди незадоволений і повсталих, зробити щось, але ой щось я перехотів і так користі з мене мало. І давай далі нити про Україну, яка біда, про дружину, яка його не хоче, і про сина , який скоро матюкатиметься.  Ну справді! Давайте всі так подумаймо. Згниє наша Україна, і сморід по всьому світу рознесеться. Хмельницький, Бандера, Великий, Коновалець, напевне, вже двісті раз в гробу перевернулись і закрили вуха і очі, аби не знати, що робиться і як ми занапастили, те, за що вони віддали літри крові. Не ті часи, я це також розумію. Лідер збірної зі спортивної гімнастики Микола Куксенков, син головного тренера збірної України, вирішив виступати за збірну Росії. Нормально, подумала я собі, нормально. Україна витратила гроші на його навчання, стипендії, поїздки, він вивчився, став лідером і в Росію. Нормально.  Бо бачте там стипендія 2000 доларів, а не 3000 гривень, там йому дадуть квартиру і отримуватиме гранд. Ну та а чом би й ні? Національна позиція? Не смішіть мене. Про це вже навіть не заїкаються.» Ти полізла до ворога, до вбивці свого народу, до ката в ліжко. Де твоя національна гордість? Де? Нема!» Слова Довженка популярні і на сьогодні, як би це плачевно не було. А от  колега Куксенкова, Олег Верняєв, сказав, що нейтрально ставиться до такого рішення, але виступатиме за Україну,що б там не було. Навіть багато моїх друзів кажуть « Та збийся ти, з України вже нічого путнього не буде.» І я вже направду втомилась казати Та ти вже дістав, ти українець чи НП, є якась віра в світле майбутнє, поважай своє. Дійсно втомилась. Вже кажи, що хочеш. І що Польща краща, і що Росія мудріша, і яка Україна легковажна. Ти не бери участь в повстаннях, але і не обпльовуй Україну. В мене є також друзі, які вселяють в мене якийсь вітер повстанського духу, вчителі, які кажуть привіт, українко моя, і я тішусь з того. Мало, але є. І взагалі, коли розмови доходять до України я або розкипаю до 180 градусів, або ще на початковій стадії покидаю розмову. Я не маю сили.
Ніхто навіть до половини не дочитав, хібащо Роман.... 

Олександр Довженко " Україна в огні"

                             Олександр Довженко " Україна в огні"
Краузові молодчики билися з відчайдушною мужністю, але коли мужність покинула їх, вони вийшли з піднятими руками наперед, спотикаючись серед трупів, з осклілими очима, з плачем і прокляттями, падаючи перед партизанами на коліна.

Ти полізла в ліжко до ворога, до вбивці твого народу, до загарбника землі твоєї. Ось я бачу його...Він приходить додому, змиває кров, душиться одеколоном і м'який кавалер-любовник! Де твоя дівоча честь у велику добу боротьби святої Батьківщини? Де? Нема!

В цій війні не буде переможців і переможених, а будуть загинулі і уцілілі.

Ви вішаєте, стріляєте, палите їх батьків. Нищите братів, а ця аморальна сволота, ці духовні проститутки, тварюки, лізуть до вас у ліжко кохатися з вами, вбивцею і катом. І ви обнімаєте цю сволоч. Мені гидко на вас дивитися!

В неволі зло- велике діло.

Так не підкорятись і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки.

Треба бути героєм і ненавидіти ворога

Ліна Костенко "Маруся Чурай"

                                                     Ліна Костенко "Маруся Чурай"
Аякже, смерть усе-таки це празник,

який буває раз в житті.

Кому з нас гірше? Я одвожу очі,
а ти у вічі дивишся мені.

Життя- така велика ковзяниця,
кому вдалось, не падавши, пройти?

Людина спроста ближнього не вб'є.

Любов любов'ю, а життя життям.

Ти, може, від мене втомився? Мене потрібно любити...

Вміє море взяти й поховати, ні труни не треба, ні хреста.

Час летить, а треба якось жити
Любов любов'ю, а життя важке.

Що ж це виходить? Зрадити в житті державу- злочин, а людину можна?

Моя любов сягала аж до неба,
а він ходив ногами по землі.

(З власних архівів)

«Дуров- злодій, бо винайшов наркотик, на який підсіли всі.»Він винен, він краде наш час, я нічого не встигаю, я не можу відірватись, хоч маю купу справ , і навіщо він винайшов таку заразу як «Вконтакте»…
 Дуров молодець, а те, що ти не можеш організувати свій час, то слабак ти.Він майстер, винайшов таку соцмережу,в якій «зависає» більша половина України, Росії, Білорусії і Казахстану.Він отримує за це добротні гроші і йому прекрасно. Ну а чом би й ні? Він зробив всі зручності: і музика, і картинки, і відео, і фото,і обговорювання, всі новини світу, всілякі новинки чого тільки не хочеш і головна функція- спілкування. Хочеш на комп’ютері, хочеш на планшеті, нетбуці, ноутбуці, телефоні. Тільки сиди.Ідеально.Не потрібно шукати іншого сайту, щоб, наприклад, в Вконтакте переписуватись, а деінде слухати музику.
І багато хто ниє, що він так захоплює, що сів на 5 хвилин, і Ой, пройшла година. То хто тобі винен? Слідкуй за часом. Виділи собі вільний час, коли можеш сидіти в соцмережі і строго цього дотримуйся, щоб потім не нити, що знову нічого не встиг. Дурову від того ні тепло  ні холодно. Одним більше,одним менше. А от для тебе є переваги.
 Те, що малі діти, в допідлітковому віці вже сидять в Вк, мене не тішить. Бо там є не лише новини світу, якісь цікаві факти , а й нецензурні фото, а якщо постаратись, то, напевно, можна знати і відео.
 Якщо «правильно сидіти в Вк»,тобто, підписатись на цікаві групи, блоги, то можна дізнаватись щодня щось нове  і нове. Факти, рейтинги, новинки літератури, конкурси, новинки музики, моди, сеанси кіно і театрів . Події в місті, в країні і взагалі в світі. Цікавинки з життя відомих людей. Читати гарні вірші і обговорювати їх.Можна спілкуватись з тими з ким не можеш зідзвонитись. Всі зручності, наголошую ще раз.
Я тішусь, що є Вк, і не нию, що він забирає мій час. Я сиджу стільки, скільки вважаю за потрібне, і скільки того дозволяє мій вільний час.

Круті фотки і наше 3 місце:)

« Та та «Самопоміч» ні чорта не робить, той Садовий тоже, та то ніхто нічо не робить. Там сиротинці страждають, на Таджицькій повний завал, дітки не мають в що вдягатись і чим бавитись, а вони собі «развлікаються», тоже мені влада Львова. Там дітки плачуть, я собі хлопчика взяла під опіку, бо так вже жаль їх було, то хоть одного прихистила,а всі решта? Як їм бути? Ай…»- сказала жіночка коли я купляла у неї Львівську газету.
 І так як наша група займається інтернатами, то чом б нам не допомогти Сиротинцю № 1, що на Таджицькій? Я почала шукати в інтернеті якісь відомості про цей заклад, чи й справді там така біда як кажуть люди, і шукати якісь шляхи вирішення. Знайшла відео, яке знімав телеканал ЗІК про даний сиротинець, і справді в мене пробігли мурашки. В них у всьому недостача, все потрібно. Але цей відеоролик був за 2011 рік, ми щось на це не звернули увагу, ми думали, що вони і далі потребують допомоги. Я всіма шляхами засобів масової інформації почала збирати одяг, іграшки і все, що було. Долучились мої шкільні друзі, журналісти, географи і мої співорганізатори даного заходу. Моя мама вже сміялась, що в  мене в кімнаті могли б відкривати свій секонд-хенд. Але розвішавши оголошення по факультетах і пишучи в соціальних мережах про таку акцію, трохи людей таки зібралось. За що щира подяка. Спільними зусиллями ми все це дотащили до Таджицької, по дорозі купили фруктів, печива і цукерків, і  з цим всім пішли до дітей. Так як ми були трохи вже вимучені, бо було не 2 кульочки по 5 копійок того одягу, а таки нормальна купа, то ми надіялись від керівництва садочку теплого привіту, вже не кажучи про подяку. Але ми щось його не дочекались. Нам сказали приблизно таке : « О, ви прийшли. Ну добре, речі можна скласти он  туди, діти нагорі, куди хочете туди і йдіть, старша група там, молодша там. Бувайте здорові» Нехай буде. Ми пішли в старшу групу(приблизно 4-5 рочків) і вони всі як голуби до нас поприлітали, пообступали з всіх сторін і почали питатись, що в нас в кульках. Вихователі нас зустріли дуже гарно, спілкувались як з колегами. Діти чемно посідали за столики і кожен отримав солодощі, і вихователі сварили і нас, і їх, щоб вони всього не їли, а лишили на потім, але хто їх слухав. Одного хлопчика просила не їсти банан, бо він щойно пив молоко, і можуть бути неподалки, але коли та кудись пішла він відкусив половину, не зупинятись ж на півдорозі, правда?! І він вже з’їв весь банан. А на мене покричала, чого я не дослідкувала
. І діти дуже тішились нашому приходу. Потім ми поділились, і половина пішла до молодших діток, а половина лишилась з цими. То не діти, а чудо. Коли вони побачили в нас в руках печиво, побігли до столів, чемно сіли і чекали дійства. Один хлопчик по дорозі аж впав. Це були малютки  десь 3-х років. Ми роздали їм по цукерці, вафельці і печеньку. А коли один попросив два печенька(ну ж не можу я відмовити дитині) і я дала, то вже пішов шнурочок і всі казали:» То вже і мені два давай» Ну дійсно. Всі так чемно казали дякую і посміхались, ба навіть позували , коли їх фотографували, що ми дуже веселились з того. Потім всі хором побігли показувати свою ігрову кімнату. Що це була за кімната! Та щоб я так жила! Я ще не бачила стільки іграшок в одному приміщенні. Це були і джунглі свого роду, і країна принців і принцес, і Львівський автобусний завод, і каса чи то театрів, чи то кіно, і лікарні різних видів. Там були звірята і ляльки більші за них самих. І кожен навперебій показував щось своє, і розказував свою історію,і ти за всіма не встигаєш. А зі всіма хочеш поговорити, і,о, цей шум-гам. І кожен взявся опрацьовувати когось з нашої компанії. Я потрапила, де розказували про тваринок, Ані розповідали про те, як лікувати тваринок, Саша вчителем підпрацьовував, словом кого куди діти занесли. І трьом діткам залізло в голову зробити так, ніби я сплю, і закривали мені очі так, що й мертвий б проснувся. Одна дівчина так бавилась, що з розгону падала мені на живіт, і аж заходилася сміхом. Не весело мені було, зате діти веселились і дуже щасливі були, коли я їх лоскотала. Вони аж заходились, і я разом з ними. Вони наперебій показували все, що вони мають, а з одним хлопчиком в мене проблема виникла. Це ж маленькі діти, і я не маю ще досвіду як з ними спілкуватись, і не дуже розумію, хто що говорить. І він три рази повторив одне і те саме, і як я зрозуміла, то він хотів шоколадку, але вже не було, бо він свою вже вроді з’їв. А він показав щось рукою на двері, то я вийшла і на його парті була шоколадка, я йому принесла і він почав стрибати і казати «Тататотосояхтів.» Ну й славненько.А ще одна дівчинка сіла біля мене і казала «Обніми мене».
Та коли ми вже мали йти стався неприємний випадок. Ми прощались з дітками, і коли я підійшла до хлопчика з яким найбільше бавилась і сказала що йду, то він засміявся і сказав «Та нє ти шо», я сказала ще раз, то він посміявся і сказав «Я тобі зара шось покажу» і пішов за машинкою. А коли таки зрозумів, що я йду, то просто обернувся, сказав «Папа» і все. Він образився на мене.
Загалом я дуже тішусь з таких діток, вони такі енергійні і веселі, що з ними хочеться жити. І такі ангелята, що я просто не розумію, як їх лишили їхні батьки.
 І ще мене здивувало, що з нами була жіночка, яка вже має і своїх дітей, але всеодно їздила з нами, забавляла цих малюток і питалась, коли наступний виїзд.
Ми робимо добре діло, і я з того тішусь ;)

Слава Україні! Ви ж так вітались, правда? Ти загинув ще навіть коли моїх прапрапредків не було. Ти саме загинув, а не помер. Допомогли. Я приходила сьогодні на твою могилу. Охайна така, чиста. За нею доглядають, і за могилками твоїх друзів теж. Вони всі на Янівському цвинтарі, рядочок в рядочок. На кожній росте мірта,її на Великдень освячують. Можливо, щоб тобі було тепліше,я поклала лампадку. Але на твоїй могилі не пише чия це, навіть не пише Невідомий стрілець, та й впринципі яка різниця. Я вас всіх поважаю однаково.Я навіть бачила могилку Івана Мартинюка, це твій друг був? Може це мій якийсь давній родич, хтозна. Ми сьогодні всім університетом ходили до вас. Була служба Божа, говорив Ігор Калинець,це громадський діяч, наш ректор теж мав слово. Вони вас дуже поважають і вдячні вам. Та ми всі вам вдячні. Було справді холодно, осінь ж, але ми слухали про вас. Ти вже прости всі трохи крутились і не слухали вашу історію, бо змерзли,але нам її багато раз розказували,то ми все знаємо. Одному хлопчику стало погано, він дуже побілів і ледь тримався на ногах. Ми трошки прикрасили ваш куток, понаставляли лампадок. Стало тепло і гарно. Нам по третьому колу розказали вашу історію, історію цвинтару. І ти знаєш, в нас зараз не те, що нема таких як ви, ми навіть не надіємось хоч на схожих на вас. І це цілком свідомо, ми просто реально дивимось на речі. В нас зараз взагалі нереальне твориться на Україні,за яку ви загинули. Вам б було соромно за нас. Та нам самим соромно, але ми просто плачемось собі в рукав без радикальних змін. Але давай не про це. Я б не хотіла, щоб ти це знав. Я просто хотіла подякувати всім твоїм друзям і тобі окремо. Можливо на моїй могилі теж не буде писати хто тут похований, ну й що? Зате мене пам’ятатимуть, тебе мало того, що пам’ятають, а й поважають. Це головне. Низький уклін.

P.S. Я скажу чесно, що я нечасто приходитиму до тебе, бо я вчусь, туди,сюди, діло молоде, ти ж знаєш. Я запам’ятала де твоє місце, 3 рядок зверху 4 місце справа. Чекай гостей!

В усіх творах повторюється приблизно одне і те саме. Якщо людина добра, то вона завжди добра, в усіх проявах і жодного разу за весь твір не зробить ніякої пакості.А сволота завжди залишається сволотою може замилити очі,посміхатись,але зробити своє. І ми завжди більше любимо того добрягу, навіть не думаючи чому одним все, а іншим нічого. І чому той такий чесний завжди, а той підступний.Чому якщо чоловік добрий, то він і кремезний, і сердешний,і сміливий і всі, які тільки можна найкращі якості є в ньому. І порятує, коли б що, і плече своє підставить і порадує. А щодо жінки, то взагалі ідол. Він може бути довгий час самотній, або то вдівець, або ще якась біда, і він до жінок не ласий. Але через довгий час йому таки сподобається якась молодиця, але в них полюбому буде стояти щось на шляху. Вони довго терпітимуть, але згодом доля їм всміхнеться і вони будуть разом. І всі жінки за ним бігають поводочком, і лише та одна, яка не бігає він собі ту вподобає і жадатиме її. І яка б жінка до нього не загравала, або й таки брала його штурмом, він навіть не подивиться в її бік, і ще почне виховувати, яка вона безвстидна і йди одягнися. А його обраниця не дурітиме від нього, але поважатиме, і не розумітиме за що їй таке щастя, що вона, простачка, без гроша в кишені, має таке щастя. Всім йому догоджатиме, але не вихвалятиметься, що вона заполучила такого красеня. І половина жіноцтва її проклинатиме, бо вкрала такого чоловіка, а половина тішитиметься, бо вона заслужила і не пропадати ж такому чоловікові, бо ж без застосування того(нуу того) і машина глохне. І хлоп буде не хлопом. І житимуть вони прекрасно, і господарка найкраща в селі, і вони двоє чесні, і все по правді та по Божій милості.
А є повна протилежність цьому позитивному героєві. Підступний, заздрісний, єхидний чоловік. Якого ніхто не поважає,бо сам того заслужив, але корчить з себе велике цабе і за то його недолюблюють, ба ненавидять. Але він криком, силою і покараннями хоче доказати, який він всемогутній і поклоняйтесь мені усі. В більшості він має якусь владу, і досить таки немалу, і має деякі права на людей. Може їх спочатку милувати,а коли того не хочуть, то заставляти і навіть бити. Завжди притикає своєю посадою, і просить, щоб до нього звертались на Ви і тихенько, і не пхали до нього свої брудні руки і називали Товаришем. І ми завжди дивуємось як можна бути такою зміюкою, бо ж християни так не роблять і щоб ти горів у пеклі, сволото підступна, щоб тобі життя не було, і проклинають триповерховими матами. Але він собі живе, і досить так незле. Має що їсти-пити, в що вдягнутись і все, чого душа забажає. Але коли помре, то ніхто навіть на похорон не прийде, або, чого кращого, скажуть, що так йому треба, скоріше треба було.
 І так практично в кожному творі, в більшій або в меншій, але є. І ми сприймаємо як воно є, і хоч ми знаєш риси кожного, все одно нам цікаво читати і ми насолоджуємось книгою.
Хіба в окремих є так що нема розділу: ось добрий чоловік, а ось поганий. Автор перемішує його добрі справи з поганими, як то є  в житті, бо ж кожен не святий і робить то добрі, то погані речі.

It's my life

  3 листопада у стінах спорткомплексу відбулися Ігри журналістів, які проводяться вже вдруге. Змагались усі курси, за винятком четвертого.Три тури, приблизно по три конкурси. Все дійство проходило приблизно 5 годин.
 Було досить весело і  ніякої нездорової конкуренції. Перший курс сказав, що прийматиме участь і надалі в таких заходах. Давалась взнаки певна неорганізованість, організатори метушились, все дійство запізнилось аж на годину, в спортзалі ледь було чути, що говорять у мікрофон. Але якщо не брати до уваги мінусів, все було добре. Капітани команд перед кожним конкурсом тягнули жереб з ким їхній курс буде змагатись. Не раз випадало, що перший курс змагався з п'ятим. Після кожного туру була 5-тихвилинна перерва. У першого курсу була заміна. І як мені сказали згодом, то ми всіх дуже здивували, були зібрані і викладались на повну.
1 місце-3 курс, 2 місце-5 курс, 3 місце- 1 курс і 4 місце-2 курс(До речі, першому курсу,щоб отримати 2 місце не вистачило 1 бала). По закінченню було нагородження, кожен отримав грамоту, медаль і йогурт" Галичина"(Всі тішились не так медалям, як йогурту і солокому столу, бо були дуже виснажені і голодні).
 Мені все дуже сподобалось,обстановка,співпереживання, що майже після кожного конкурсу твій суперник,або й не суперник, підходив до тебе і тиснув руку. Насправді це дуже круто, і змога для першого курсу познайомитись з своїми товаришами.