Інколи я згадую про нього. Нечасто, та  ми і бачимось нечасто, але все ж.
 Ми бачили по суті лише три рази. Візуально знали одне одного,  або"десь я її (його) вже бачив(-ла) . Перший раз був, коли я мала вільний час і сіла на площі Ринок читати Бредбері "451 градус за Фаренгейтом", він читав щось про вояків англійською мовою. Я сіла перша на лавку, згодом прийшов він." Я вибачаюсь, біля вас вільно?" І він легенько, кутиками уст посміхнувся.Чого б я мала відмовити? Не моя ж лавка. "Сідай, звісно, тут вільно." Я усміхнулась в відповідь. на цьому наш діалог закінчився, але мені здавалось ми говорили легенями. Він сидів поруч біля мене, і наші боки були паралельно. Та ми не говорили, я читала своє, він своє. Так і не сказавши ні слова, я повинна була  йти, і я відчула спиною "Папа". Ну папа.
 Другий раз ми побачились біля Університету. І ніби знайомі, і ніби ні. Чи то вітатись, чи то ні., і   я просто, як дебіл, йду і легенько всміхнувшись пішла геть. Ми одне одного зрозуміли.
  Третій раз я йшла додому, а він їхав велосипедом. Я не дивилась на дорогу, думала про своє, але я бачила , що на мене хтось їде, то ясне діло, що я подивлюсь вгору. Я завжди даю прохід велосипедистам. І це виявився він, ми знов усно привітались вголос. Ну і нормально. Ми розуміємо без слів.
 Я до нього нічого не маю, бачимось рідко, не спілкуємось. І нормально. Досить мило. Я знаю як він підписаний в мережі, але не хочу добавляти. Та й навіщо? Все ж так гарно.